Продовжуючи вовчу тему, ми вирішили розповісти про шведську книжку-картинку авторки та ілюстраторки Пії Лінденбаум «Гіттан і сірі вовки» (Gittan och gravargarna).

«- Хотите я с вами поиграю?
- Мы не играем, — говорят волки. — Мы скрежещем.»

За яскравою червоною обкладинкою, на яку складно не звернути увагу, ховається невелика розповідь про чотирирічну дівчинку Гіттан, яка «боїться усього на світі».  Перше, що одразу впадає в очі стосовно Гіттан, так це те, що вона «дивна». Вона не лазить з іншими дітьми по дахах, не стрибає через брудні річки, не гладить незнайомих песиків і товстезних хробаків. Гіттан надто правильна, надто слухняна, надто ідеальна дитина. До звичайних дитячих розваг вона ставиться так само, як батьки, бабусі, дідусі та інші дорослі, і подумки постійно відтворює загальновідомі перестороги. Але усе це не заважає їй стати головною героїнею книги, адже навіть слухняні діти, надміру захопившись завданнями дорослих, можуть заблукати у лісі.

Дівчата, хлопчики і дорослі на ілюстраціях до книжки виглядають комічно, тож і комплексувати з приводу власної зовнішності читачів вони точно не змусять

Насправді, цікавою історія стає лише тоді, коли Гіттан нарешті перетворюється на «нормальну» дитину і, замість того, аби пасивно чекати на дорослих на тому місці, де вона загубилась, вирішує самостійно повернутись до дитячого садка. Серед височенних страшних дерев дівчинка помічає «маленькі жовті вогники» — «це сірі вовки зачаїлися у хащах», але Гіттан їх не впізнає. Для чотирирічної дівчинки ці вовки — це щось нове, тому жодних пересторог та страху вони в неї не викликають. Без батьківських вказівок дівчинка мимовільно перетворюється на хороброго та відважного лідера і починає гратися з сірими хижаками так, ніби вони звичайні діти. При цьому «нетрадиційна» поведінка дитини змушує і вовків забути про свої класичні функції у літературі. Мов слухняні курчатка, вдесятеро більші за Гіттан хижаки не тільки не намагаються її з’їсти, але й погоджуються бути курчатами у грі «Вовк та курчата».

«Они изображают цыплят, как могут, беспомощно валятся на спину, задрав лапы, и не шевелятся.»

З художньою майстерністю авторка обігрує різноманітні літературні кліше та сюжети і змушує пригадувати чимало відомих дитячих книжок (можна знайти паралелі з казкою про «Машу та трьох ведмедів», «Пітером Пеном» Джеймса Барі та «Полохливими людьми» Яльмара Берґмана). Але найбільше текст книжки «Гіттан та сірі вовки» апелює до «Червоної Шапочки». Крім сюжету, який пародійно відтворює зміст популярної казки, про «Червону Шапочку» постійно нагадують й акварельні ілюстрації Пії Лінденбаум, на яких Гіттан вдягнена у червоний реглан і тримає у руці невелике дитяче відерце з листям (погодьтеся, звичніша річ у руках дитини, ніж кошик із пиріжками). Якщо ж зважати на «прихований» (або ж, дозволю собі сказати, «справжній») зміст казки «Червона Шапочки» — як історії стосунків між жінками та чоловіками, то можна стверджувати, що дівчатам розповідь про Гіттан та сірих вовків, які з радістю виконують усі її забаганки, уминають її страви з багнюки та проводжають до дитячого садочка, імпонуватиме.

Смішний до сліз текст, який сподобається дітям та розповість чимало цікавого їхнім батькам, отримує від нас 5 мольок