«Книжка заборон і таємниць»: Червоне – то любов, а чорне – то дракон

книжка заборон і таємниць, фантастика, фентезі, підліткова література, що читати підліткам, книжки про тінейджерів, проблеми підліткіВ, майже дорослі, перехідний вік, проблеми у школі,  підліткова література, книжки для підлітків, що читати

Такі видання, як впорядкована Володимиром Арєнєвим «Книжка заборон і таємниць», викликають суперечливі почуття. По-перше, звичайно, оптимізм, адже нарешті між дитячою і дорослою літературою постає той прошарок, що на заході вже давно зветься «young adult literature». Для авторів стає очевидним, що шкільна програма, зокрема з української літератури, викликає у дітей щиру нелюбов до всього паперового і назавжди закарбовує у мозку риму «кірпичину» та «Тичину». З іншого боку, обіцянка повернути втрачену любов до читання за допомогою актуальних творів формує неабиякий горизонт сподівань. І коли його не виправдати, підлітка від читання можна відштовхнути навіть сильніше, ніж волами, які не ревуть, бо ж ясла повні.  Оповідання у збірці парадоксально відповідали обом прогнозам: поруч із добре прописаними фантастичними творами маємо штамповані або перевантажені подробицями сюжети, після яких хочеться перечитати першого «Гаррі Поттера», аби повернути собі втрачену рівновагу.

Те, що більшість підлітків люблять пригоди і стрімкий розвиток подій – загальновідомо. Проте часом автори так захоплюються подієвістю, що передають куті меду: короткі оповідання перенасичені стрімкими сюжетними поворотами, тож читачеві хотітиметься прокрутити все ще раз у режимі slowmo. «Ніч сліпих Володарів» Павла Майки – найяскравіший приклад такого голлівудського монтажу: вже на середині погано розумієш, хто куди побіг, що сталося і коли нарешті хоч щось пояснять.

Інші оповідання, як-от «День здоров’я» Ольги Онойко ходять тонким лезом між популярною культурою і кінематографічними ефектами, падаючи то в один, то в інший бік – і щоразу невчасно. Тож коли зграя молодих вовків (які насправді – звичайні школярі, просто перевертні) цілком серйозно волає: «В – це Вовки!» – губишся, не знаючи, сприймати це як надто очевидну алюзію, надто загострений пафос або ж як рятівну іронію, якої оповіданню від початку бракувало.

Деякі твори, як-от вже згадувана «Ніч сліпих Володарів», аж надміру перевантажені  персонажами. Нескінченні низки смертіянів, посланців, фей, двійників головних героїв, ожилих предметів, загадкових істот з іншого світу годі запам’ятати та вкласти у бодай якусь ієрархію (на все це у читача 27 сторінок!), тож колорит нищить сюжетну стрункість і примушує постійно зазирати на попередні сторінки. Коли ж за три сторінки дізнаєшся подробиць більше, ніж за цілий розділ у Роулінґ, впадаєш у відчай, і якоїсь миті хочеться сказати авторові: «Якщо ти не Маркес, не роби так, не перевантажуй твір персонажами».

«Курячий бог» Ірен Роздобудько виглядає як короткий нарис, у який шматками ввели актуальні події, у даному випадку – Революцію Гідності. Персонажі описують її так схематично, ніби це агітки однієї та іншої сторони: «Сусід, дядько Петро, казав: «То все «бандерівці» наробили! Скоро і до нас доберуться, всіх поріжуть» – це погані хлопці. «Може таке бути, щоби нова «держава» утворювалась у вже існуючій державі? Адже ми в Україні живемо», – а це хороші, тобто хороша, головна героїня. Остання мислить настільки шаблонно-правильно, що мимоволі починаєш сумніватися, що це взагалі жива людина: «Та й хіба можна Батьківщину грошима виміряти: шукати, де краще платять?!». Проте не менш шаблонно мислять і «погані»: «Ну, дорогие дети,  – каже.  – Теперь все будет по-новому. Вернее, по-старому, как было. Хотите пионерские костры жечь? […] И команды тимуровские организуем! И субботники! И политинформации! — радіє вчителька.  – И будет у нас, как прежде, великая советская страна!». Спрощено-ідеалістична оповідь породжує не відчуття співпричетності, бо ми всі на одній стороні, а запитання, чому авторка вважає, що підліткам треба подавати інформацію примітивно й однозначно.

Окремий фантастичний піджанр – футуристичні прогнози, прикладами якого можуть бути «Те, що в його крові» Володимира Арєнєва та «Рівність. Братерство» Олександра Михеда. «Те, що в його крові» – це твір про подаровані нові технології (просто як у романі «Кінець дитинства» Артура Кларка) і прекрасне старомодні знання та мистецтво. І хоча сама ідея вже втомила, зважаючи на тривалу літературну традицію, реалізовано її якісно та цікаво. У «Рівності. Братерстві» Михеда йдеться про те, на що може перетворитися наше надміру соцмережно-залежне суспільство – така собі суміш орвеллівського «маскоту» Великого Брата і книжок Мічіо Кайку. Рішення, яке нам пропонує Михед, звичайно, також не нове, бо ж нагадує ностальгійні підбірки «літо підлітків 90х vs літо сучасних дітей», де перші грають у грязюці і стрибають через паркан, а останні сидять у планшетах і постять у твітер, однак саме оповідання читається жваво і легко. А саме цього очікуєш від підліткової літератури.

Інший рецепт продуманої фантастичної оповіді – це робити переконливими реалістичні подробиці, аби фантастичне виглядало елементом, вписаним в знайомий і звичний в усьому іншому читачеві світ. Ось чому оповіданню Марії Галиної «Ласкаво просимо до нашої чарівної країни» ми віримо: адже сім’я, члени якої зривають одне на одному злість, намагаються приховати свої страхи і найбільше хвилюються про те, що «скажуть люди» – це, хай і сумна, але дуже переконлива реалія нашого світу. А якщо деталі досить переконливі, вписати у світ фантастичне – безіменну таємничу країну, де і відбуваються події, – нескладно.

Після прочитання напрошуються кілька висновків: пишуть для підлітків у нас багато і дуже по-різному, здебільшого поки що автори уявляють собі підлітковий жанр як коротку і неймовірно перенасичену подіями історію, куди введено вампірів/вовкулак/ельфів. Деякі оповідання взагалі розпадаються на окремі шматки, що для такого короткого жанру – смертний гріх. Але трапляються і хороші твори, автори яких вдало поєднали психологізм і гумор. Ще один майже обов’язковий рецепт успіху творів цього жанру – показати героя-неофіта, для якого цей світ також невідомий, новий, і тоді читач має шанс дізнатися про подробиці та всі фантастичні припущення поступово, разом із персонажами, як-от в оповіданнях «Школьняк» Сергія Булиги, «Ласкаво просимо до нашої чарівної країни» Марії Галіної. Гумор або/та іронія, легкий стиль – ось що формує ту хорошу young adult literature, яка перебуває десь поміж чаєм і сельтерською водою, і навіть має шанс стати кращою за них.


Книжка заборон і таємниць [уклад., авт. передмови Володимир Арєнєв; переклад з польськ. Ю. В. Гордієнко; переклад з рос. А. А. Пітек, К. М. Грицайчук, І. М. Тумко, М. С. Жученко]. – Харків: Віват, 2016.

Богдана Романцова
Богдана Романцова

літературознавиця