Лариса Лавренюк: Про драконів, драконенят і щастя
Драконяче щастя дуже схоже з нашим, людським. Для дорослих – це закохуватися, народжувати дітей і радіти їхнім успіхам, зустрічатися з друзями, подорожувати або просто збирати у лісі смачні ягоди. А для дітей – гратися, пустувати, кидатися подушками, гуляти в парку, де багато розваг, дивувати своїх батьків. Саме про це написана книжка Катерини Міхаліциної і Наталки Гайди, яка так і називається – «Про драконів і щастя».
Мені, дорослій, легко побачити у цій книжечці себе. І безмежно щасливу за діток:
Ой!, які ж вони хороші!
Як в саду квітучі рожі!
І втомлену від безконечних дитячих пустощів і витівок. Коли страшенно хочеться відпочити, побути в спокої і на якусь годинку забути про усі домашні справи та клопоти:
Цьомки-бомки! Я від вас
Полечу за Гримич-гору,
У глибоку темну нору,
Де зійшлись на посиденьки
І великі, і маленькі
Драконійки-чарівниці,
Диво-звірі й диво-птиці.
Але «Про драконів і щастя» — це дитяча книжка. А діти є діти. Поки що вони не вміють розмірковувати про щастя, зате вміють знаходити його скрізь і за будь-яких обставин. У кожній новій книжечці діти також шукають своє «щастя»: якусь смішну історію, захопливий сюжет – щоби переживати і з нетерпінням чекати на продовження або на нову інформацію для пізнання світу. Та в книжці «Про драконів і щастя» цього немає – ні інтриги, ні захопливого сюжету, ні чогось дуже смішного. Все знайоме, передбачуване, та ще й на сорока восьми сторінках. Утримати увагу дітей аж до кінця книжечки було складно. Ілюстрації також захвату не викликали: надто строкаті і переповнені деталями. В деяких місцях навіть складно розібрати де чий хвіст, крило, лапи чи гілки дерев.
Ще одна річ, яка здивувала і мене, і дітей – це зображення драконенят-малюків. Усі вони туго запеленані в пелюшки і перев’язані стрічками. Діти аж насторожилися: «Що з драконенятами? Чому вони в отакому і зв’язані?» На щастя, сучасні діти не знають, що це таке – бути туго запеленаними із зв’язаними руками і ногами. Деякі драконенятка смокчуть соски, а на комоді вишикувався цілий ряд пляшечок із сумішшю. Чому драконійка Слононійка не годувала дітей грудьми і їм довелося перейти на штучні суміші в книжечці не розповідається. Мабуть, це просто стереотип із минулого: малюки – то пляшечки, соски, пелюшки і крики по ночах. (Тепер із цим стереотипом борються консультанти з грудного годування і лікарі-педіатри. Бо частіше пляшечки і соски не допомагають молодим батькам, а, навпаки, створюють нові проблеми.)
Попри усі недоліки, своя родзинка є і в цій книжечці. На радість дітям, у ній можна (і навіть треба) малювати. Не тільки розфарбовувати, а саме малювати і домальовувати – портрети драконів у рамках на стіні, ягоди, машини, іграшки, подушки. Ніяких пунктирів, щоб обводити і зразків, з яких треба перемальовувати — усе на смак читача-художника. А ще дітям сподобалося «за списком» шукати гостей, що прийшли на весілля драконів:
Друзів скликали з усюди.
Десять мавп і три верблюди,
П’ять пінгвінів, пес і курка,
Лис-хитрун, руденька шкурка,
Сестри сторожа-ропухи
І сімсот чотири мухи.
Тільки хтось із тих ропух
Згамав добру сотню мух.
Вогнедих був, Крокотон.
Не приїхав лиш барон
Страхолюд Жахайло Третій
На своїм кабріолеті…
Але ці приємні «родзинки» не рятують книжку в цілому. І для мене, і для дітей «Про драконів і щастя» не стала тією книжкою, яку хочеться перечитувати знову й знову, занурюватися в знайомі емоції і знаходити нові деталі. На жаль.
Катерина Міхаліцина. Про драконів і щастя / текст Катерини Міхаліциної; ілюстрації Наталки Гайди. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. – 48 с.
Лариса Лавренюк
музикантка, мистецтвознавиця, мама
