П’ять книжок для майбутніх літературознавців: вчимося читати професійно

8 хв читання

На запитання «Ким ти будеш, коли виростеш?» діти досить рідко відповідають «літературознавцем», адже можна стати балериною, космонавтом і дослідником інопланетян. Підлітки також нечасто бажають досліджувати літературу, оскільки є такі привабливі спеціальності, як юрист, економіст і програміст. Однак завжди лишаються ті, хто найбільше у житті любить читати. І часто вони просто не здогадуються, що читання може із хобі перетворитися на професію – давнішу за професію космонавта чи програміста, адже дослідники і тлумачі книжок існували завжди. Наша підбірка не лише допоможе підліткам розібратися, що ж роблять сучасні літературознавці, а й навчить бачити у текстах навіть те, що автор волів би приховати.

_______

Шість прогулянок у літературних лісах

Автор: Умберто Еко
Рік: 1994 (оригінал англійською мовою), 2002 (російський переклад)
Видавництво: Harvard University Press

«Шість прогулянок у літературних лісах» включає шість лекцій, прочитаних Умберто Еко в Гарвардському університеті в 1994 році. Формат лекцій диктує стиль викладу: на відміну від «Відсутньої структури», написаної для студентів-гумантаріїв, «Шість прогулянок» доступні для читача з будь-яким рівнем підготовки.

Складні ідеї Еко викладає просто і не шкодує для ілюстрацій прикладів з класичної та сучасної літератури. Автор пояснює, як саме текст створює свого ідеального читача, чому існують читачі різних рівнів, як окремі тексти себе заперечують, чому між часом дискурсу, фабули і читання є різниця, чи можна літературу називати пошуком істини, чому людям подобається читати і книжки викликають наше щире захоплення. Останню думку автор розвиває особливо захоплено, адже Еко – оптиміст від світу літературознавства, який твердо переконаний: книжок годі позбутися. Літературі нема чого боятися у світі все досконаліших технологій і все більш приголомшливих спецефектів, адже саме книжка дає можливість необмежено застосувати наші здібності до сприйняття світу і відтворення минулого. У літератури та ж функція, що і у гри. Граючи, діти навчаються життя, оскільки відтворюють ситуації, в яких можуть опинитися, коли подорослішають. Дорослі ж структурують свій досвід за допомогою літератури. Крім того, романи дарують нам затишне відчуття, що ми опинилися «в світі, де поняття правди безперечне, тоді як реальний світ – місце менш надійне». Так само затишно почуваєш себе у тексті Еко: виникає відчуття, ніби ти говориш з однодумцем, тим, хто любить читати і розгадувати тексти не менше за тебе.

Вступ до теорії: літературознавство і культурологія

Автор: Пітер Баррі
Рік: 1995 (оригінал), 2008 (український переклад Ольги Погинайко)
Видавництво: Смолоскип

Книжка викладача Лондонського університету – це тринадцять коротких розділів, у яких описано більшість популярних теоретичних підходів до аналізу тексту. Написана простою, живою мовою, праця Пітера Баррі не лише допоможе ознайомитися з теорією літератури as it is, а й навчить підходити до тексту з різних боків, бачити неочікувані, приховані мотиви знайомих оповідей. І, звичайно, переконає, що автор завжди бреше, а от текст – ні.

Після кожного розділу юний читач знайде коротку довідку про те, що саме роблять представники описаного теоретичного напрямку, а також приклад застосування певного типу критики на практиці. Наприклад, Баррі пропонує читачеві феміністичне прочитання «Грозового перевалу», здійснене Сандрою Ґілберт і С’юзен Ґубар, постколоніальне трактування Едвардом Саїдом «Менсфілд-парку» Джейн Остін, аналіз таємничого оповідання «Овальний портрет» Едгара По. Цей набір інструментів дозволить підліткові «препарувати» тексти різних епох, а також впорядкувати знання, які ми почасти вже використовували у школі на уроках літератури.

Баррі написав свій «Вступ до теорії» у 1995 році, аби систематизувати «вибух теорій» початку 80-х. Його колеги на цей час, майже синхронно з істориками, які проголошували «смерть історії», видавали книжки з «посттеорії» та «смерті теорії». Проте Баррі вдалося переконливо довести, що «посттеорія» неможлива без теорій. І хоча найновіші теоретичні підходи Баррі оминає, а деякі – свідомо спрощує, ці недоліки стають перевагами, коли йдеться про soft theory для підлітків.

Теорія літератури

Автор: Соломія Павличко
Рік: 2009
Видавництво: «Основи»

Книжка «Теорія літератури», до якої увійшло ґрунтовне дослідження «Дискурс модернізму в українській літературі» (1997), була однією з перших спроб системного аналізу українського модернізму як окремого культурного явища зі своїми стилістичними особливостями. Авторка руйнує звичний для учня середньої школи іконостас Шевченко-Франко-Українка і аналізує їхні тексти як живі літературні твори, що резонують у нашій епосі. Саме цей аспект може зацікавити підлітка найбільше, адже «Дискурс модернізму» показує, що недоторканних творів не існує, і найгірша доля тексту – це відсутність інтерпретацій. Тож нема жодних «заборонених тем» і «канонічних тлумачень», коли ми говоримо про українських класиків: Шевченко не обов’язково завжди вболіває за долю селян, а Франко – не лише каменяр, а й «у біса декадент».

«Дискурс модернізму» – це базис, ґрунт, на якому поставали пізніше літературознавчі розвідки, зокрема роботи Тамари Гундорової та Марії Зубрицкої. І через 19 років після своєї появи головна праця Павличко не перетворилася на застиглий факт з літературної історії, а й далі є актуальною і цікаво написаною розвідкою на тему, що вже набила оскомину учням середньої школи. Напівмертві теми оживлювати завжди складніше, проте Соломії це, безперечно, вдалося.

Як писати книжки

Автор: Стівен Кінг
Рік: 2000 (оригінал англійською мовою),2002 (російський переклад)
Видавництво: Scribner

Майстер жаху Стівен Кінг – давній улюбленець підлітків. Однак не всі, навіть серед відданих читачів знають, що Кінг не лише вміє придумувати оповіді про божевільних письменників, а й непогано аналізує природу творчості. «Як писати книжки» – частково автобіографічний, мемуарний твір, а частково – докладний аналіз природи письма як такого. Книжка складається з двох частин: «Життєпис» і «Що таке письмо». У першій частині Кінг розповідає про яскраві події свого життя, починаючи з двох років. Досить по-фройдівськи найбільшої уваги він приділяє дитинству та підлітковому віку, адже саме цей час, на думку автора, вплинув на формування його як письменника.

У другій частині Кінг чергує оповідь про власні й чужі прозові твори та поради, як побудувати захопливий сюжет, зробити персонажа психологічно переконливим і влаштувати вдалу промоцію вже готової книжки. Для підлітків, які хочуть присвятити життя літературознавству, ця праця – шанс побачити зсередини авторську кухню, дізнатися рецепт бестселера і до того ж отримати список книжок, які, на думку «короля жахів», варто прочитати кожному, хто бажає пов’язати життя з літературою.

Читання. Письмо. Есе про літературу

Автор: Вістен Г’ю Оден
Рік: 1998 (російський текст)
Видавництво: Независимая Газета

У книжці «Читання. Письмо. Есе про літературу» представлено вибрані есеї англо-американського поета Вістена Г’ю Одена. Ця книжка може нагадати класифікацію звірів Борхеса: тут і нариси про Роберта Фроста, Едгара По, Вільяма Шекспіра, Костантіноса Кавафіса, Вільяма Батлера Єйтса, Франца Кафку, і вірші самого Одена, і роздуми про природу письма. Проте Одену вдається знаходити спільні стилістичні, формальні риси у творчості, на перший погляд, зовсім різних авторів і це об’єднує загалом несхожі есеї у цілісний наратив. Тож літературний процес розгортається перед читачем не як пунктир, а як суцільна лінія, зв’язок між поколіннями, діалог з минулим і репліка у майбутнє.

На відміну від Кінга, який визначає письмо через біографію, Оден визначає біографію через письмо, адже поетичне сприйняття світу безпосередньо впливає на життєвий вибір кожного з розглянутих авторів. Підліткові буде цікава насамперед неочікуваний аналіз вже знайомих літературних творів: «Отелло» як експеримент Яго над людьми (есей «Блазень у колоді»), суд над Єйтсом (есей «Суспільство проти покійного пана Вільяма Батлера Єйтса»), досить суб’єктивний аналіз «Дванадцятої ночі» Шекспіра (есей «Музика у Шекспіра»). І хоча багато у чому з Оденом можна не погодитися – наприклад, із його закидами «Воронові» Едгара По, – афористичний стиль автора та його сміливість літературознавця, який не боїться сперечатися з визнаними авторитетами, не може не захоплювати. Це не монолог, це бесіда – крізь час і простір.