«Мені не потрапити до «Книги рекордів Гіннеса»: про те, що ховається за маскою
Герої оповідань книжки «Мені не потрапити до «Книги рекордів Гіннеса» (Видавництво «Навчальна книга — Богдан», 2025) Оксани Лущевської не руйнують імперії, не подорожують фантастичними світами, не змагаються з драконами і не потрапляють до надзвичайних ситуацій. Вони бувають наївними, незграбними, жорстокими, часом не розуміють елементарних речей і, за великим рахунком, «героями» у класичному розумінні цього слова назвати їх складно. Їхні «випробування» цілком буденні, а «подвиги» — непомітні. Отож, як і годиться героям реалістичної прози, вони — абсолютно звичайні. І саме ця звичайність робить їх цікавими читачеві. Не масовому, але уважному й вдячному.
Сюжети оповідань не містять майже нічого надзвичайного та непередбачуваного, але, завдяки майстерному психологізму, здатні інтригувати та захоплювати. Кожне з дванадцяти оповідань — це цілком вдала спроба віднайти голос дитини, передати переживання, спостереження і безпосередні враження від змін, які відбуваються всередині та зовні. І хоча деякі чоловічі персонажі постають недостатньо переконливими, у правдивості самих історій майже не виникає сумнівів: усе відбувається так, як у реальному житті. Непорозуміння з батьками, взаємне і невзаємне кохання, складнощі у стосунках з друзями, шкільні цькування — проблеми, з якими доводиться зіштовхнутися героям книжки, зрозумілі та знайомі майже усім дітям. До того ж прості синтаксичні конструкції і відсутність хитромудрої лексики роблять книжку справді легкою для дитячого читання, а прийом потоку свідомості і швидкий, динамічний тип оповіді дозволяють пройнятися історією кожного героя, навіть попри короткий об’єм текстів.
Однією з найбільших переваг оповідань Оксани Лущевської є відсутність остаточних відповідей. У книжці немає готових правильних рішень і закритих фіналів. Усе це дає простір не тільки для домислу, аде й для вільного осмислення прочитаного/пережитого. Без примусу й вказівок кожен читач зможе знайти для себе свої істини. Хтось збагне, що потрібно бути собою, хтось набереться натхнення зробити рішучий крок, а для когось стане очевидно, що є такі «незручні» ситуації, з якими просто потрібно навчитися жити — let it be. Тож, не зважаючи на те, що у багатьох текстах складно говорити про «хеппі-енд», читання такої літератури має, у першу чергу, терапевтичний ефект.
До речі, про зовнішнє і внтурішнє. Мусимо визнати, що з поліграфією та дизайном книжки не усе так добре, як зі змістом. По-перше, усі переваги невеликого формату книжки (20х13 см), нівелюються неякісною склейкою сторінок. Тож, якщо читач ховатиме читво за підручником під час уроку математики, то муситиме пильнувати, аби якась зі сторінок не впала й не викрила його. А по-друге, якщо яскрава жовта обкладинка з маскою такси привертає увагу дітей і якнайкраще виражає провідний меседж книжки, то ілюстрації всередині — не відповідають текстам ні настроєво, ні ідейно.
Поза тим, варто зазначити, що не зайвим прочитання оповідань зі збірника «Мені не потрапити до «Книги рекордів Гіннеса» буде не лише для дітей (9+), але й для батьків. Можливо, авторка і не ставила перед собою завдання пояснити мамам і татам, дідусям і бабусям про що думають їхні діти, чого прагнуть і чим переймаються, однак, відкриваючи книжку, ти ніби дізнаєшся, що насправді ховається за їхніми часом дуже яскравими масками.
Від нас якісна реалістична проза для дітей отримує оцінку 4 молі
Оксана Лущевська. Мені не потрапити до «Книги рекордів Гіннеса». Тернопіль, видавництво «Навчальна книга – Богдан». 2025, — 112 с.
