Радість, смуток, нудьга, почуття вини, щастя, образа – усі ці емоції ми переживаємо ледь не щодня, але з дітьми про них розмовляємо дуже рідко. Або й ніколи. З одного боку – чого про це говорити, усі знають, що таке радіти, а що – сумувати. З іншого – дорослі самі не завжди можуть впоратися з деякими почуттями, наприклад, зі злістю, страхом чи почуттям вини. Буває, що емоції керують нашими діями, буває, що вони заважають нам розуміти інших. Звичайно, навчитися контролювати почуття і «включати» чи «виключати» їх за бажанням – неможливо. Але впізнавати свої чи чужі почуття можна, можна говорити про них, можна співчувати і розуміти тих, хто поруч.

«Велика книга почуттів» Ґжеґожа Касдепке – це ніби довідник з людських почуттів і моральних цінностей, і водночас – збірка оповідань про виховательку пані Мілку та групу дітей із дитячого садочку.
Пані Мілка веде у дитячому садку незвичні заняття – заняття, на яких розповідає про різні почуття. Діти переживають ці почуття – закохуються, ображаються чи проявляють наполегливість. У кінці кожної історії є пояснення, що це за почуття, поради дітям і поради дорослим.

Буває, що емоції керують нашими діями, буває, що вони заважають нам розуміти інших. Звичайно, навчитися контролювати почуття і «включати» чи «виключати» їх за бажанням – неможливо. Але впізнавати свої чи чужі почуття можна, можна говорити про них, можна співчувати і розуміти тих, хто поруч.

Мало кому подобається, коли йому або їй хтось дає поради, але в цій книжці вони досить слушні:

Якщо тобі нудно – не вмикай одразу телевізор. Краще візьми олівці й намалюй нудьгу – наприклад, у вигляді противної відьми. Або зліпи її з пластиліну… А потім можна погратися в детектива: пошукай удома найнудніші місця. А якщо не місця – то заняття… І невдовзі виявиться, що нудьга чкурнула собі бозна-куди!

Якщо ти з будь-якої причини почуваєшся ображеним, не приховуй цього. Обов’язково скажи про свої почуття. Але не на вухо найкращому другові – скажи це тому, хто тебе образив. Голосно.

Особливо мені сподобалося про сміливість:

Справжню сміливість легко переплутати з вигаданою, яка зветься вихвалянням. Як відрізнити сміливість від вихваляння? Смілива людина ризикує лише тоді, коли це потрібно – як пожежник, коли рятує людей з палаючих будинків.
Але сміливість – це також зізнатися в провині або не погодитися з друзями, які підмовляють до дурних ігор. А вихваляння? Людина, яка вихваляється, насамперед прагне, аби нею захоплювалися. Вона ризикує, що з нею станеться щось погане, бо хоче сподобатися іншим. Вихваляння трохи схоже на мухомор. Ніби гриб, але отруйний. Ніби сміливість, але шкідлива…

Колись ми з дітьми стояли перед переїздом і чекали, доки проїде поїзд. Коли поїзд проїжджав ми побачили, що в кінці останнього вагону на якомусь виступі стоять хлопчики-підлітки, ще й кожен із них тримається за вагон лише однією рукою, іншою розмахує в повітрі і щось кричить, щоб усі довкола побачили їхню «сміливість». Я довго пояснювала дітям як це нерозумно і небезпечно, але дітей більше цікавило інше – чому ці хлопці так їдуть. На жаль, тоді у мене не вийшло отак просто і зрозуміло пояснити про сміливість і вихваляння.

Самі оповідання написані з гумором. Правда, не завжди той гумор здавався мені смішним, а внутрішній скептик шепотів: «Не вірю. Діти-дошкільнята, про яких мова у книжці, так не говорять і не думають». Проте Святославу, моєму 7-річному сину, історії з «Великої книги почуттів» сподобалися. Хоча в окремих моментах доводилося пояснювати якісь деталі – хто на що образився і чому, в цілому усе здавалося цікавим і дотепним.

– А чому не повинно бути обіду? – поцікавилася директорка.
– Бо перевірка виявить на кухні страшних мікробів! – захоплено пояснила Зося. – А під раковиною сидітимуть бактерії, які вигризають дірки в усіх трубах!
– Ні, там буде супермонстр! – перебив її уважний Рафалек. – Він відірве голови кухаркам і салатів більше не буде!
– Ура! – загорлав з підлоги Ґжесь.
Пані Мілка вибухнула настільки голосним сміхом, немов хотіла налякати ним супермонстра, а також усіх мікробів і бактерій разом узятих.
– Дуже смішно, – пробурчала директорка. – Відірвані голови й інша гидота. Такому почуттю гумору можна лише позаздрити!

Десь так думала і я, дивлячись як мій Святослав заливається сміхом від цих вигадок. Зрозуміти дитячий гумор буває непросто.

Про злість, образи і нечесну гру можна розповідати без емоцій – так, як ми розповідаємо про те, чому йде дощ, де живуть слони і які бувають машини.

У «Великій книзі почуттів» є оповідання, яке відрізняється від інших і порушує таку зрозумілу будову книжки-довідника. Це оповідання займає цілий розділ (майже чверть книжки) і називається «Жах! Або звідки беруться діти».

Початок цієї історії жахливий: пані Мілка проковтнула дитину!
– Цілу дитину? – видушила із себе Розалька.
– Не знаю, я не бачив, – прошепотів Ґжесь. – Може, спочатку розгризла.

Насправді пані Мілка вагітна. Діти знають, що у її животі є малюк, але не знають як він туди потрапив. Перелякані діти ховаються в туалеті, гардеробі, у шафі в кабінеті директорки і навіть викликають у дитсадок поліцію. Пані Мілка і директорка не можуть зрозуміти що відбувається і хвилюються не менше за дітей. Врешті-решт усе вирішується: діти розповідають про свої тривоги і дізнаються про чудо народження. Поки що цей розділ я читала сама, без Святослава. Я дотримуюся думки, що про те, звідки беруться діти, краще розповідати поступово – про кохання, про те, що малюк росте і розвивається у животику у мами, як він звідти виходить і як потрапляє. І читати цей розділ книжки краще вже «підготовленим» читачам, для яких така інформація не буде шокуючою. Думаю, що незабаром цю, майже детективну історію, прочитаю ще раз, вже разом із сином.

У «Великій книзі почуттів» є дві речі, які мені не дуже зрозумілі. По-перше – дві частини, в яких різні оповідання, різний текст «порад дітям» і «порад дорослим», але вони практично про одне і те ж – одна частина з назвою «Сум», інша з назвою «Смуток». По-друге – саме визначення, що таке сум (з якого читач може зрозуміти, що сум – це сум):

Сум – це відчуття, що тобі не вистачає когось (наприклад, батьків) або чогось (наприклад, улюбленої іграшки або дому), яке часто викликає сум або неспокій…

У цілому «Велика книга почуттів» цікава тим, що спонукає говорити з дітьми про почуття і моральні цінності, звертати на них увагу, згадувати і розповідати дітям якісь історії із свого життя. І усе це – не в якості «виховної години», не для повчань і впливу на поведінку, а ніби трохи відсторонено. Про злість, образи і нечесну гру можна розповідати без емоцій – так, як ми розповідаємо про те, чому йде дощ, де живуть слони і які бувають машини.

Ґжеґож Касдепке Велика книга почуттів / текст Ґжеґожа Касдепке ; ілюстрації Марціна Пивоварського / [переклад із польської Ярослави Івченко]. – Львів : Урбіно, 2016. — 256 с.