«Велика книга почуттів»: довідник емоцій Ґжеґожа Касдепке

Ґжеґож Касдепке, Велика книга почуттів, ілюстрації Марціна Пивоварського, переклад із польської Ярослави Івченко, Львів, Урбіно, дитячі книжки, психологія, емоційний інтелект, розвиток дитини, книжки про почуття, звідки беруться діти

Радість, смуток, нудьга, почуття вини, щастя, образа – усі ці емоції ми переживаємо ледь не щодня, але з дітьми про них розмовляємо дуже рідко. Або й ніколи. З одного боку – чого про це говорити, усі знають, що таке радіти, а що – сумувати. З іншого – дорослі самі не завжди можуть впоратися з деякими почуттями, наприклад, зі злістю, страхом чи почуттям вини. Буває, що емоції керують нашими діями, буває, що вони заважають нам розуміти інших. Звичайно, навчитися контролювати почуття і «включати» чи «виключати» їх за бажанням – неможливо. Але впізнавати свої чи чужі почуття можна, можна говорити про них, можна співчувати і розуміти тих, хто поруч.

«Велика книга почуттів» Ґжеґожа Касдепке – це ніби довідник з людських почуттів і моральних цінностей, і водночас – збірка оповідань про виховательку пані Мілку та групу дітей із дитячого садочку.
Пані Мілка веде у дитячому садку незвичні заняття – заняття, на яких розповідає про різні почуття. Діти переживають ці почуття – закохуються, ображаються чи проявляють наполегливість. У кінці кожної історії є пояснення, що це за почуття, поради дітям і поради дорослим.

Буває, що емоції керують нашими діями, буває, що вони заважають нам розуміти інших. Звичайно, навчитися контролювати почуття і «включати» чи «виключати» їх за бажанням – неможливо. Але впізнавати свої чи чужі почуття можна, можна говорити про них, можна співчувати і розуміти тих, хто поруч.

Мало кому подобається, коли йому або їй хтось дає поради, але в цій книжці вони досить слушні:

Якщо тобі нудно – не вмикай одразу телевізор. Краще візьми олівці й намалюй нудьгу – наприклад, у вигляді противної відьми. Або зліпи її з пластиліну… А потім можна погратися в детектива: пошукай удома найнудніші місця. А якщо не місця – то заняття… І невдовзі виявиться, що нудьга чкурнула собі бозна-куди!

Ґжеґож Касдепке, Велика книга почуттів, ілюстрації Марціна Пивоварського, переклад із польської Ярослави Івченко, Львів, Урбіно, дитячі книжки, психологія, емоційний інтелект, розвиток дитини, книжки про почуття, звідки беруться діти

Якщо ти з будь-якої причини почуваєшся ображеним, не приховуй цього. Обов’язково скажи про свої почуття. Але не на вухо найкращому другові – скажи це тому, хто тебе образив. Голосно.

Особливо мені сподобалося про сміливість:

Справжню сміливість легко переплутати з вигаданою, яка зветься вихвалянням. Як відрізнити сміливість від вихваляння? Смілива людина ризикує лише тоді, коли це потрібно – як пожежник, коли рятує людей з палаючих будинків.
Але сміливість – це також зізнатися в провині або не погодитися з друзями, які підмовляють до дурних ігор. А вихваляння? Людина, яка вихваляється, насамперед прагне, аби нею захоплювалися. Вона ризикує, що з нею станеться щось погане, бо хоче сподобатися іншим. Вихваляння трохи схоже на мухомор. Ніби гриб, але отруйний. Ніби сміливість, але шкідлива…

Колись ми з дітьми стояли перед переїздом і чекали, доки проїде поїзд. Коли поїзд проїжджав ми побачили, що в кінці останнього вагону на якомусь виступі стоять хлопчики-підлітки, ще й кожен із них тримається за вагон лише однією рукою, іншою розмахує в повітрі і щось кричить, щоб усі довкола побачили їхню «сміливість». Я довго пояснювала дітям як це нерозумно і небезпечно, але дітей більше цікавило інше – чому ці хлопці так їдуть. На жаль, тоді у мене не вийшло отак просто і зрозуміло пояснити про сміливість і вихваляння.

Самі оповідання написані з гумором. Правда, не завжди той гумор здавався мені смішним, а внутрішній скептик шепотів: «Не вірю. Діти-дошкільнята, про яких мова у книжці, так не говорять і не думають». Проте Святославу, моєму 7-річному сину, історії з «Великої книги почуттів» сподобалися. Хоча в окремих моментах доводилося пояснювати якісь деталі – хто на що образився і чому, в цілому усе здавалося цікавим і дотепним.

– А чому не повинно бути обіду? – поцікавилася директорка.
– Бо перевірка виявить на кухні страшних мікробів! – захоплено пояснила Зося. – А під раковиною сидітимуть бактерії, які вигризають дірки в усіх трубах!
– Ні, там буде супермонстр! – перебив її уважний Рафалек. – Він відірве голови кухаркам і салатів більше не буде!
– Ура! – загорлав з підлоги Ґжесь.
Пані Мілка вибухнула настільки голосним сміхом, немов хотіла налякати ним супермонстра, а також усіх мікробів і бактерій разом узятих.
– Дуже смішно, – пробурчала директорка. – Відірвані голови й інша гидота. Такому почуттю гумору можна лише позаздрити!

Десь так думала і я, дивлячись як мій Святослав заливається сміхом від цих вигадок. Зрозуміти дитячий гумор буває непросто.

Про злість, образи і нечесну гру можна розповідати без емоцій – так, як ми розповідаємо про те, чому йде дощ, де живуть слони і які бувають машини.

У «Великій книзі почуттів» є оповідання, яке відрізняється від інших і порушує таку зрозумілу будову книжки-довідника. Це оповідання займає цілий розділ (майже чверть книжки) і називається «Жах! Або звідки беруться діти».

Початок цієї історії жахливий: пані Мілка проковтнула дитину!
– Цілу дитину? – видушила із себе Розалька.
– Не знаю, я не бачив, – прошепотів Ґжесь. – Може, спочатку розгризла.

Насправді пані Мілка вагітна. Діти знають, що у її животі є малюк, але не знають як він туди потрапив. Перелякані діти ховаються в туалеті, гардеробі, у шафі в кабінеті директорки і навіть викликають у дитсадок поліцію. Пані Мілка і директорка не можуть зрозуміти що відбувається і хвилюються не менше за дітей. Врешті-решт усе вирішується: діти розповідають про свої тривоги і дізнаються про чудо народження. Поки що цей розділ я читала сама, без Святослава. Я дотримуюся думки, що про те, звідки беруться діти, краще розповідати поступово – про кохання, про те, що малюк росте і розвивається у животику у мами, як він звідти виходить і як потрапляє. І читати цей розділ книжки краще вже «підготовленим» читачам, для яких така інформація не буде шокуючою. Думаю, що незабаром цю, майже детективну історію, прочитаю ще раз, вже разом із сином.

Ґжеґож Касдепке, Велика книга почуттів, ілюстрації Марціна Пивоварського, переклад із польської Ярослави Івченко, Львів, Урбіно, дитячі книжки, психологія, емоційний інтелект, розвиток дитини, книжки про почуття, звідки беруться діти

У «Великій книзі почуттів» є дві речі, які мені не дуже зрозумілі. По-перше – дві частини, в яких різні оповідання, різний текст «порад дітям» і «порад дорослим», але вони практично про одне і те ж – одна частина з назвою «Сум», інша з назвою «Смуток». По-друге – саме визначення, що таке сум (з якого читач може зрозуміти, що сум – це сум):

Сум – це відчуття, що тобі не вистачає когось (наприклад, батьків) або чогось (наприклад, улюбленої іграшки або дому), яке часто викликає сум або неспокій…

У цілому «Велика книга почуттів» цікава тим, що спонукає говорити з дітьми про почуття і моральні цінності, звертати на них увагу, згадувати і розповідати дітям якісь історії із свого життя. І усе це – не в якості «виховної години», не для повчань і впливу на поведінку, а ніби трохи відсторонено. Про злість, образи і нечесну гру можна розповідати без емоцій – так, як ми розповідаємо про те, чому йде дощ, де живуть слони і які бувають машини.


Ґжеґож Касдепке Велика книга почуттів / текст Ґжеґожа Касдепке ; ілюстрації Марціна Пивоварського / [переклад із польської Ярослави Івченко]. – Львів : Урбіно, 2016. — 256 с.

Лариса Лавренюк
Лариса Лавренюк

музикантка, мистецтвознавиця, мама