Війни, катастрофи, трагедії і насильство — речі, від яких батьки прагнуть дітей не тільки фізично захистити, але й відгородити інформаційно. Часто через це дуже природне бажання убезпечити «незручні» дитячі питання  ігноруються, трагічні події залишають без коментарів, а бесіди про страшні сторінки історії людства відкладаються аж до того моменту, поки дитина не дізнається про них у школі. Однак у час, коли на території України справжня війна, зволікати з подібними розмовами небезпечно.
Минулого року ми розповідали про світовий дитліт і травматичний досвід: про норвезькі дитячі книжки, присвячені терактам 22 липня 2011, про арабське видавництво «Калімат» та книгу «Бібліотекарка з Басри» американської авторки Джанет Вінтер. Сьогодні мова йтиме про Голокост.

Як і дорослі, діти заслуговують на правду. Однак, питання у тому, яким чином потрібно говорити з дітьми про такі «не-дитячі» речі, як Голокост? Як потрібно розповідати про жахливі речі, аби не травмувати і не пробудити жорстокість? Аби викликати співчуття, а не гнів? Розуміння, а не ненависть?

Книжка-картинка «Місто шепоту» (The Whispering Town, 2025) письменниці Дженіфер Елвгрін (Jennifer Elvgre) та ілюстратора Фабіо Сантомуро (Fabio Santomauro) дає свій варіант відповідей на ці питання. Сюжет книжки-картинки — це розповідь про невелике, окуповане нацистами, данське місто і дівчинку Анет. Одного ранку Анет прокидається і дізнається, що у таємній кімнаті у їхньому підвалі переховуються «нові друзі» —  єврейський хлопчик Карл і його мама, які чекають на рибацький човен, що через три дні має відвезти усіх євреїв до безпечної Швеції. «Поки вони тут, нам знадобиться більше хліба» — говорить мама Анет, тож відтепер, коли дівчинка заходить до пекарні, ферми і навіть бібліотеки, вона просить про «додаткову порцію»:

«У нас нові друзі» — прошепотіла я до пекаря.
«Тут додаткова порція» — прошепотів він у відповідь, протягуючи розбухлий пакет. «Будь обережною».

Про небезпеку, яка чатує на родину Анет, читач лише здогадується, спостерігаючи разом з головною героїнею (оповідь ведеться саме від неї) за тим, як нацистські солдати обшукують будинки жителів міста. Особливий настрій створює холодна тональність візуального наративу Фабіо Сантамуро — серйозний, але простий та зрозумілий дітям. Водночас, попри емоційну нейтральність самої мови, текст змушує співпереживати Карлу, його мамі і родині Анет. Особливо ж, коли Анет бачить, як солдати прямують до дверей її будинку…
Але авторка нічого не говорить про справжню небезпеку, про «ворогів», не пояснює відсутність батька Карла — про усе це можна поговорити потім. Урешті-решт, «Місто шепоту» — це книжка про солідарність, розуміння і абсолютно «не-патетичний» героїзм звичайних людей. 

Радимо книжку «Місто шепоту» до прочитання і ставимо 4,5 молі за вміння так просто говорити про такі складні речі.