Ми вже чимало писали про сучасні постмодерні книжки, які обігрують добре знані казки чи стереотипно лихих або добрих персонажів. Показуючи, що, скажімо, історія про Вовка і Трьох Поросят може мати різні версії, розказані з різних точок зору, Джон Сьєжка і Лейн Сміт та Євгеніос Тривізас і Хелен Оксенбері не просто забавляють своїх читачів. (Хоча упізнавання знайомої оповідки та, водночас, не впізнавання її зміненої зазвичай дуже тішить і молодших, і старших читачів.) Ці автори також наочно показують багатогранність, складність і неоднозначність будь-якої історії, ситуації чи характеру.

Подібно до нетипового Малого Вовчика чи вовка, який хотів бути вівцею, Мія Нільссон створила історію про не-такого крокодила на ім’я Х’юго. Вигнаний через інтриги конкурентів із цирку, Х’юго опиняється сам один у чужому північному лісі – кожен читач, який будь-коли почувався самотнім чужинцем, неодмінно впізнає себе в цьому сумному і доброзичливому образі. Решта лісових тварин бояться навіть наблизитися до Х’югової хатинки, бо бачать у крокодилі тільки жахливу хижацьку оболонку. Хай як Х’юго старається викликати довіру – вітається, всміхається, допомагає, запрошує на чай з тістечками – його репутація, заснована винятково на стереотипах і чутках, лишається незмінною. Коли ж Х’юго розпачливо збирає речі вирішує назавжди піти геть і жити серед таких, як він, крокодилів, трапляється дещо, що переконає лісових мешканців: навіть якщо хтось має зуби й ікла, це геть не значить, що він лихий, кровожерний і страшенно небезпечний.

Неоднозначні обкладинка й назва книжки інтригують і відразу спонукають уявити головного героя книжки. Втім милий і затишний стиль ілюстрацій Нільссон з перших сторінок налаштовує на симпатію до Х’юго — лихого, кровожерного і страшенно небезпечного?

Mia Nilsson «Hugo — elak, blodtörstig och jättefarlig?», Bonnier Carlsen Bokförlag, Stockholm, 2013.

Ліза Гречанюк

авторка, редакторка сайту Букмоль